Голос у Віттенберзі

БОЖІ ВІРНІ СВІДКИ

«Ви свідки Мої, говорить Господь, та раб Мій, якого Я вибрав, щоб пізнали й Мені ви повірили, та зрозуміли, ще це Я. До Мене не зроблено Бога, і не буде цього по Мені!» (Ісаї 43:10).

У кожному столітті впродовж історії світу Бог мав вірних вісників, котрі засвідчували Його Божественний характер. Вони мали проголошувати істини Слова Божого – Святого Письма. Вони підносили свої голоси проти розповсюдженої зіпсованості, закликаючи нечестивих людей навернутися до Бога. План спасіння необхідно було представити для всіх людей. Господь ніколи не допускав, щоб істина була стерта або повністю забута. Навіть у період найбільшого невідання Божої волі Бог спонукав вірних вісників сповіщати народові вістку спасіння. Так було в період Темного Середньовіччя, коли істини Слова Божого були невідомі більшості людей, котрі називали себе християнами.

У XVI столітті, за часів Темного Середньовіччя, Бог обрав вірних свідків, аби вони розсіяли цю пануючу темряву й незнання. Одним з цих видатних свідків Божих був Мартін Лютер.

«На чолі людей, покликаних вивести церкву із папської темряви до світла досконалішої і чистої віри, стоїть Мартін Лютер. Ревний, гарячий і відданий, він не знав іншого страху, крім Божого, і не визнавав іншої основи віри, крім Святого Письма, Лютер був людиною свого часу».¹

Мартін був посвячений у сан священика в 1508 році. У 1512 році він вирішив відвідати Рим.

Коли він побачив місто на семи пагорбах, то вигукнув: «Святий Рим, я вітаю тебе!». Але яким великим було його розчарування, коли він прибув туди.

«[Лютер] увійшов до міста, відвідав церкви, почув неймовірні історії, які розповідали священики й ченці, брав участь у всіх передбачених церемоніях. Усюди він бачив картини, які сповнювали його душу жахом і здивуванням. Він бачив, що пороки панували серед усіх верств духовенства. Він чув непристойні жарти прелатів і жахався, коли бачив страшну богозневагу навіть під час богослужінь. Він усюди стикався з марнотратством і розпусністю ченців, а також жителів священного міста. Куди б не звертався Лютер, усюди замість святості бачив опоганення».²

«Своїм декретом, нещодавно виданим, папа обіцяв відпущення гріхів кожному, хто на колінах зійде по так званих «сходинках Пилата»... Одного разу [у 1512 році], коли Лютер у благоговінні на колінах піднімався по цих сходинках, над ним пролунав, подібний до грому, голос: «А праведний житиме вірою» (До римлян 1:17). Лютер підхопився на ноги і, засоромлений, зі страхом кинувся тікати звідти. Цей текст ніколи не втратив свого значення для нього. З того часу, як ніколи раніше, він усвідомив, якою хибною є надія на людські вчинки як засіб для придбання спасіння, і зрозумів необхідність глибокої віри в заслуги Христа».³

ЛЮТЕР ВИКЛАДАЄ У ВІТТЕНБЕРЗІ

Після свого повернення з Риму, у 1512 році, Лютер отримав у Віттенберзькому університеті ступінь доктора богослов’я і почав викладати в університеті. Тут у нього почали з’являтися сумніви щодо деяких доктрин римо-католицької церкви. У нього змінилися поняття про покаяння, праведність, виправдання та про спасіння.

Перебуваючи у Віттенберзі, «[Лютер] присвятив себе вивченню Писань в оригіналі. Лютер почав читати лекції з Біблії, відкрив для розуміння зачарованим слухачам книги Псалмів, Євангелія і Послання. Штаупіц, його приятель і вчитель, спонукав Лютера проповідувати з кафедри Слово Боже. Майбутній реформатор вагався, бо не відчував себе гідним звертатися до народу від Імені Христа. Тільки після тривалої боротьби із собою він нарешті поступився умовлянням своїх друзів. До цього часу Лютер уже добре знав Писання, і благодать Божа спочивала на ньому. Красномовність Лютера захоплювала його слухачів, ясність і сила виголошеної ним істини переконувала їх, а його полум’яні промови зворушували їхні серця».⁴

«Лютер розумів, як небезпечно підносити людські теорії над Словом Божим. Він безстрашно нападав на безбожну філософію схоластів, піддаючи критиці їх та їхнє богослов’я, котре так довго панувало над свідомістю людей. Він відкинув їхнє вчення, вказуючи, що воно є не тільки марним, а й шкідливим, намагаючись відвернути увагу своїх слухачів від фальшивого мудрування філософів і богословів, привести їх до вічних істин, викладених пророками й апостолами.

Цінною була вістка, яку він ніс спраглому натовпу людей, який жадібно сприймав його слова. Люди ніколи не чули чогось подібного. Добра вістка про любов Спасителя, запевнення у прощенні та мир через Його викупну Кров – усе це радувало серця слухачів і вселяло в них безсмертну надію. У Віттенберзі було запалено світло, промені якого повинні були дійти до найвіддаленіших куточків землі. З наближенням кінця часу це світло повинно було світити все яскравіше».⁵

ВЧЕННЯ ПРО ІНДУЛЬГЕНЦІЇ

Найбільшим питання, проти якого повставав Лютер, – було вчення про індульгенції, за допомогою яких церква пропонувала звільнити грішників від покарання і дарувати повне прощення гріхів, скоєних у минулому, в сьогоденні й навіть у майбутньому. Лютер розгнівався, коли у 1517 році побачив, що навіть його парафіяни стали пред’являти індульгенції, які вони купили в сусідньому місті у Йоганна Тецеля, – домініканського ченця. Тецель продавав документ, котрий містив доктрину про індульгенції, щоб зібрати кошти на побудову церкви Святого Петра. Яким був зміст цього документа? Ми читаємо про нього наступне:

«Коли Тецель входив у якесь місто, то попереду нього йшов вісник і виголошував: «Милість Божа і святого папи тепер біля ваших воріт!»... Огидна торгівля індульгенціями велася в церквах, і Тецель з кафедри проголошував їх дорогоцінним даром Божим. За його словами, індульгенції відпускали їхньому власникові як теперішні, так і майбутні гріхи, і при цьому навіть «немає потреби в покаянні». Тецель «запевняв своїх слухачів, що індульгенції мають силу спасати не тільки живих, а й померлих грішників, і як тільки монета задзвенить у його скринці, душа, за яку вона заплачена, звільнялася з чистилища і потрапляла на небо».⁶

«Оскільки Тецель продовжував свою торгівлю і виставляв беззаконні претензії, то Лютер вирішив протестувати більш рішуче проти цих зловживань. Незабаром йому трапилась така нагода. У каплиці Віттенберзької церкви зберігалися мощі святих, які в певні святкові дні виставляли для народу, і кожному, хто в цей час приходив до церкви і сповідався, відпускалися гріхи. Звичайно, у такі дні юрби людей йшли до церкви. Наближалося одне з найбільших свят – свято всіх святих [1 листопада 1517 року]. Напередодні Лютер разом з натовпом народу прийшов до церкви. На церковних дверях він прибив аркуш паперу – 95 тез, спрямованих проти вчення про індульгенцій. При цьому Лютер оголосив, що наступного дня в університеті готовий у присутності всіх опонентів захищати положення, викладені в цих тезах».⁷

Тут ми представляємо деякі пункти з цих 95 тез Лютера:

«6. Папа римський не може прощати жодного гріха, лише може визнати його і показати, що людина прощена Богом, й тільки погодитись з Божим прощенням.

7. Бог не прощає гріх нікому, поки Він не вгамує його в усьому і не підкорить Своєму намісникові, священику.

8. Церковні правила покаяння накладаються тільки на живих і, відповідно до них, не повинні накладатися на померлих...

10. Невігласно і несправедливо вчиняють ті священики, котрі говорять, що померлі можуть покаятися в чистилищі...

21. Тому помиляються ті проповідники індульгенцій, котрі проголошують, що за допомогою папських індульгенцій людина позбавляється від будь-якого покарання й спасається...

32. Навіки будуть осуджені зі своїми вчителями ті, котрі увірували, що за допомогою цих грамот прощення вони знайшли спасіння.

33. Особливо слід остерігатися тих, котрі вчать, що папські індульгенції – це безцінний Божий дар, за допомогою якого людина примирюється з Богом...

36. Кожен християнин, котрий істинно розкаявся, отримує повне звільнення від покарання і провини, навіть без індульгенцій.

52. Марно надіятись на спасіння за допомогою цих грамот прощення, навіть якщо представник єпископа, та що то, навіть якщо сам папа віддасть за них в заставу власну душу...

76. Ми ж, навпаки, говоримо, що папське прощення не може видалити ані найменшого гріха, який прощається...

79. Стверджувати, що піднятий [проповідниками індульгенцій] хрест з папським гербом рівносильний хресту Христовому, означає зневажати Бога.

80. Єпископам, священикам і богословам, котрі дозволяють собі вести такі розмови перед народом, доведеться відповісти за це...

86. Або: Чому б папі, котрий нині є багатим, найбагатшим за усіх, не звести хоча б цей один храм св. Петра за власні кошти, а не за гроші бідних віруючих?..

92. Тому нехай йдуть геть усі пророки, що проповідують народові Христовому: «Мир, мир!», – а миру немає!»⁸

ПОДАЛЬШЕ ПУБЛІКУВАННЯ ІСТИНИ

Окрім написання цих 95 тез або тверджень, Мартін Лютер також брав участь в публікації матеріалу про виправдання, прощення гріхів через Ісуса Христа і про інші важливі аспекти Євангелія. Ці тези і його публікації мали вплив на людей. Ми читаємо про це наступне:

«Тези Лютера привернули загальну увагу, їх і читали, й перечитували, і повторювали повсюди. У місті та в університеті почалися заворушення. У тезах підкреслювалося, що ні папі, ні будь-якій іншій людині ніколи не було дано права відпускати гріхи і звільняти від покарання за них; що весь цей задум є обманом і спритним засобом виманювати гроші за допомогою гри на забобонних почуттях людей; що це підступний план сатани згубити душі тих, хто вірить у його фальшиве вчення. І тільки Євангеліє Христа є найдорожчим скарбом церкви, відкрита в ній благодать Божа безкоштовно дається всім, хто шукає її через покаяння і віру».⁹

ЛЮТЕР ПЕРЕД СЕЙМОМ

Внаслідок слів Мартіна Лютера у Віттенберзі була розпочата велика робота реформації. Папа і прелати намагалися знищити істини, проголошені Лютером.

Йому довелося постати перед Сеймом у Вормсі, де йому задавали запитання, і він був готовий дати відповіді:

«Твердо покладаючись на Бога, Лютер приготувався до боротьби. Він продумав план виступу, підібрав цитати зі своїх творів і необхідні докази зі Святого Письма для підтвердження власних слів. Потім, поклавши ліву руку на відкриту Біблію, підняв праву руку до неба і дав обітницю залишатися вірним Євангелію і визнавати свою віру, навіть у тому випадку, коли йому доведеться засвідчити її власною кров’ю.

Коли Лютер знову став перед сеймом, на його обличчі не залишилось і тіні страху та збентеження. Спокійний, сповнений миру, але відважний і шляхетний, він стояв як свідок Божий перед сильними цього світу. Імператорський чиновник вимагав від нього відповіді, закликаючи відректися від свого вчення. Лютер відповів покірно і смиренно, без емоцій і хвилювання. Його поведінка була скромною і шанобливою, але виявляла упевненість і радість; це здивувало присутніх».¹⁰

Коли йому веліли дати коротку й чітку відповідь на поставлене йому питання, чи готовий він відректися від своїх доктрин, він відповів:

«Я не можу підкорити свою віру ні папі, ні Соборові, бо це ясно, як день, що вони самі нерідко помиляються і протирічать один одному. Якщо я не отримаю ясних доказів зі Святого Письма, або відкритими та розумними аргументами і якщо все це не буде представлене на розгляд мого розуму, який перебуває у полоні Слова Божого, якщо я не буду переконаний у своїй неправоті, то я не можу відректися і не відречусь, бо небезпечно для християнина виступати проти свого сумління. Ось я стою перед вами і не можу вчинити інакше; і нехай допоможе мені Бог. Амінь!».¹¹

ПРОТЕСТУЮЧІ

Мартін Лютер був не один, хто осуджував доктрину індульгенцій і відстоював істину. Князі Німеччини й багато протестуючих об’єдналися з ним проти доктрини індульгенцій. Вони публічно свідчили на користь істини, котра була представлена Лютером, і їхнє свідчення досягало інших країн й століть.

«Була складена урочиста декларація і передана сейму:

«Ми висловлюємо протест перед Богом, нашим Єдиним Творцем, Охоронцем, Викупителем і Спасителем, Який колись буде судити нас, а також перед усіма людьми і всім творінням, що як ми, так і наш народ, не погоджуємося і не приєднуємося до викладеного в декреті рішення, котре протирічить Богові, Його Святому Слову, нашому доброму сумлінню і спасінню наших душ».¹²

«Одним з найблагородніших свідчень виступів на захист Реформації був протест християнських князів Німеччини на державному сеймі в Шпейері 1529 року. Відвага, віра і рішучість цих Божих мужів допомогли відстояти свободу думки і сумління для майбутніх поколінь. Їхній протест дав реформаторській церкві ім’я Протестантської, а його принципи становлять «саму сутність протестантизму».¹³

Обітниця, яку дали протестуючі, свідчить:

«З милості Божої ми схвалюємо рішення проповідувати тільки Його чисте Слово, котре міститься в книгах Старого і Нового Заповітів, не додаючи до них нічого, що могло б суперечити йому. Це Слово – єдина істина, вірне правило життя і підвалина всякого вчення; воно не може підвести нас і не введе в оману. Хто будує на цій основі, той устоїть перед пекельними силами, а людська марнота впаде перед лицем Божим».¹⁴

ПРОГРЕС В РЕФОРМАЦІЇ

У теперішній час протестантизм не є таким, яким він був у XVI столітті. Сьогодні більшість протестантських церков залишили біблійну істину. Багато хто не приймають Старий Заповіт, вважаючи, що він втратив свою силу, особливо Десять Заповідей, і заявляють, що цей моральний Закон був даний тільки для євреїв. І вони не підкорюються Слову Божому як єдиному джерелу істини. Вони перейняли традиції й нововведення, котрі були привнесені в християнську церкву, і прилаштувалися до них. Вони успадкували їх від язичників. Духовний Вавилон, – мати замішання, напоїла всіх своїх дочок вином омани. Дві основні доктрини, які і є причиною замішання, – це вчення про святість недільного дня та віра в безсмертя душі.

Хоча Мартін Лютер не розумів усієї біблійної істини, тому що все ще вірив у деякі традиції (такі як існування чистилища, що видно з 95 тез), все ж він правильно розумів той факт, що прощення приходить лише через Ісуса Христа і що Господь пропонує його усім тим, хто приймає Його як свого особистого Спасителя.

Голос, який звучав у Віттенберзі і відстоював справу реформації, повинен продовжувати звучати до кінця часу. Дух Пророцтва ясно говорить про це в наступних словах:

«Реформація не завершилася, як дехто думає, у дні Лютера. Вона триватиме до кінця історії світу. Лютер був покликаний до великої роботи – поширення світла, котрим Бог просвітив його, але він не отримав усього світла, яке мало бути дане світу. Від того часу аж до наших днів світло продовжує сяяти зі сторінок Святого Письма, постійно відкриваючи нові істини».¹⁵

Ми повинні безмежно дякувати Богові за істини, які постійно сяють на нашому шляху. Сьогодні ми маємо істини, які не були відомі в минулому. Ці доктрини, загалом, складають справжню істину для нашого часу. Будьмо ж вірними тій частині істини, яку ми вже знаємо, і Господь дасть більше світла, поки ми не прийдемо до досконалої покори істині.

«А путь праведних ніби те світло ясне, що світить все більше та більш аж до повного дня!» (Приповісті 4:18).

А. К. Сас

Посилання: