Із суворих випробувань

Лівіу Тудорою

У нас є благословенний привілей збагатити цей особливий Тиждень молитов декількома історичними міркуваннями, особливо зараз, коли багато хто з ентузіазмом відзначає 100-річчя нашого існування як Руху, тоді як інші висловлюють глибоке занепокоєння нашою духовною динамікою.

Щоб по-справжньому виміряти пульс нашого духовного стану – як індивідуального, так і всієї церковної спільноти, – ми повинні спочатку визнати Джерело всіх добрих змін, суть усіх благородних діянь, Того, Хто відкрив Себе як «дорогу, істину і життя». Без Нього як досконалого Зразка ми не зможемо розрізнити реальність нашого духовного стану.

Наша оцінка буде різною в залежності від лінзи, через яку ми дивимося на себе. Ми можемо або дивитися очима нашого Спасителя, шукаючи Його істину, або через недосконалу лінзу нашої власної егоїстичної людської природи, яка часто настільки сліпа до власних недоліків, що може зайти так далеко, що покладатиметься на репутацію, яка називається характером. Однак репутація – це враження, що залишається в розумі людей стосовно нашої особистості; характер – це реальне уявлення Бога про те, хто ми є та які ми насправді.

Ось чому Істина має найбільше значення. Як відомо більшості з нас, ІСТИНА проходить три стадії:

Спочатку їй люто протистоять; потім її висміюють; і, зрештою, вона приймається всіма. Ця безперервна «дискусія» представляє кілька варіантів – або відсвяткувати 100 років успіху, або, навпаки, проаналізувати 100 років «досягнень», змішаних із розчаруваннями. Це приводить до наступного пункту нашого аналізу:

З 1914 по 1945 рік значна кількість віруючих адвентистів була глибоко переконана, що світові війни, які тоді вирували, знаменують кінець цивілізації і готують ґрунт для швидкого повернення нашого Господа Ісуса Христа. Восени 1913 року та в перші місяці 1914 року багато людей ще більше повірили в те, що хаотичні, жорстокі поля битв світу не були місцями, де щирі і чесні душі могли б підготуватися до вічного життя. Насправді це здорове переконання поділяли не тільки члени церкви, які чекали на повернення Христа, але навіть багато атеїстів, агностиків і людей різних релігійних течій.

Хіба не було достатньо крові, пролитої мучениками, щоб задовольнити скептиків, які заперечували легітимність цього руху?

У книзі «Взаємодія з державами» на с. 217, богослов Уолтер Вінк пише, що «церква, яка ненасильницьким шляхом протистояла жорстоким репресіям Римської імперії, дивним чином виявилася переможницею... Проте ціна, яку заплатила церква, полягала у прийнятті насильства як засобу збереження імперії. А усунення принципу ненасильства з Євангелії зруйнувало наріжний камінь арки, і християнство перетворилося на релігію особистого спасіння і загробного життя, що ревно охороняється гнівним і жахливим Богом, – уся система ретельно керувалася елітним корпусом священників за безпосередньої підтримки світських правителів, які тепер вважаються обраними агентами Божої справи в історії».¹

Карл фон Клаузевіц, автор книги «Про війну» – книги про військову стратегію, – може вважатися одним з найбільш кваліфікованих військових геніїв, які сформулювали концепцію війни як акту сили з метою примусити ворога виконати нашу волю, і далі, що війна розкриває себе в гротескній трійці, котра складається з первинного насильства, ненависті та ворожнечі, які слід розглядати як сліпу природну силу.

Однак, зіткнувшись з цією реальністю, прогресистські теологи щосили намагаються примирити характер Ісуса Христа з насильством війни.

Під тиском втрати контролю лідери з менталітетом Каяфи роздратовано заявляють: «Що нам робити? Адже Ця Людина робить багато чудес! Якщо залишимо Його, то всі повірять у Нього; і прийдуть римляни, і віднімуть у нас і храм, і народ!» (Від Івана 11:47, 48).

Ісус ніколи не брав участі у війні, ніколи фізично чи емоційно не ображав жодної людини чи групи. Перед обличчям військової культури, дуже популярної в Його часи, Він визначив поведінку людини в такий час кризи: «Ви чули, що було сказано: Люби ближнього свого і ненавидь свого ворога. А Я кажу вам: Любіть ваших ворогів, [благословляйте тих, хто проклинає вас, робіть добро тим, хто ненавидить вас], і моліться за тих, які [кривдять і] переслідують вас» (Від Матвія 5:43, 44).

Отже, піонери Адвентизму, а згодом і реформатори, які наслідували приклад Христа, зрозуміли, що якщо вони матимуть такий характер і любов до ворогів, то це коштуватиме їм свободи, ув’язнення, катування і навіть смерті. Адвентисти, котрі дійсно любили Ісуса, знали, яку ціну їм довелося заплатити за відкрите сповідування своєї віри.

Улітку, в сприятливу пору, усі насолоджуються захопленням та схваленням. Однак узимку, під час кризи, навіть прості роздуми про свою віру, висловлені вголос, можуть призвести до втрати загального схвалення. Саме тоді наша віра буде доведена до критичної точки, оскільки старі друзі перетворяться на найлютіших ворогів.

У звіті Третьої щорічної сесії Генеральної Конференції Адвентистів Сьомого Дня, в Рев’ю енд Геральд, від 23 травня 1865 року, загальна думка була такою: «Ми змушені відмовитися від будь-якої участі у військових діях та кровопролитті». Однак під час Першої світової війни у 1914-1918 роках більшість адвентистів сьомого дня – 98% за деякими оцінками – були змушені вступити до лав тих, котрі воюють, об’єднавшись із глобальною машиною вбивств, чітко усвідомлюючи, що така поведінка суперечить їхнім переконанням.

Невелика меншість, всього близько 2%, вибрала інший шлях. Вони вважали за краще стати вигнанцями, відданими суспільством анафемі, ніж зректися Христа і порушити Божі Заповіді. Сповнені незламною силою Духа Христа, вони витримали випробування часом, зосередившись на красі тієї іншої країни – вічної країни. Вони чітко усвідомлювали, що філософія війни ніколи не зможе узгодитися із заповіддю: «любіть ваших ворогів». Неминуче зіткнення між Божим Законом і законом кесаря призвело до жорстоких переслідувань, суворої реальності, яка випробовувала рішучість віруючих.

Час і простір часто втягували в битви молодих людей, які не знали і не ненавиділи одне одного, змушуючи їх вбивати заради цілей, поставлених кількома людьми похилого віку – людьми, які насправді знали одне одного і затаїли глибоку ворожнечу, але самі ніколи б не наважилися взятися за зброю.

Неважко побачити, що ця ідеологія цілком суперечить характеру Бога. Вона втілює у собі саме походження гріха. Акт примусу або змушення розумних істот говорити або робити щось проти їхнього власного сумління відображає початок великої війни на Небі – повстання, заснованого на насильстві та зневаженні Божественної свободи.

Мужність під час кризи

Улітку всі дерева зелені, але коли настає зима, тільки вічнозелені рослини зберігають свій колір. Аналогічно, саме під час духовної та соціальної кризи розкривається наш справжній колір. Тільки коли вогонь торкнеться наших ніг, ми дізнаємося, ким ми є насправді. Тих, хто не витримує тиску, можна назвати «християнами гарної погоди».

Поки не настане такий важкий момент, нам легко захищати Істину, коли світ не чинить опору їй, але коли гоніння піднімають свою потворну голову, як мало тих, хто готовий платити ціну за своє сповідання віри! Багато було тих, котрі готові були іти за Ісусом, коли Він роздавав безкоштовний хліб на схилах пагорбів Єрусалиму, але як мало з тих, котрі несли додому дванадцять кошиків надлишків щедрот, були готові ризикнути своєю репутацією, щоб стати поруч зі смиренним Людським Сином, розіп’ятим між Небом і Землею?

Учні були глибоко розчаровані тим, що Ісус не виявив Себе як Бог Всесвіту через могутній прояв сили та влади, якими Він володів на Небі. Вони б зраділи, побачивши Його як переможного царя Ізраїлю, а не як засудженого злочинця, обвинуваченого як «зрадника римської влади».²

Одна справа читати книгу Йова, не стикаючись з його випробуваннями, і зовсім інша – читати її на голодний шлунок, після днів посту та молитов, під час тяжких скорбот. Одна справа співати для Христа, а інша – померти за Христа. Одна справа плавати в басейні, і зовсім інша – плавати в океані, борючись із течією.

Важкі часи створюють сильних людей; сильні люди приносять добрі часи. Однак добрі часи роблять людей слабкими, а слабкі люди приносять важкі часи. І ось ми тут, через 100 років свого існування, переживаємо кризу самобутності, стикаємося з новими випробуваннями та спостерігаємо, як нові ідеологічні течії «розмахують своєю ганьбою» біля воріт церкви.

Покоління реформаторів, народжених у скрутні часи, передало естафету наступному поколінню – народженому в добрі часи, створені сильними людьми. Зараз, однак, здається, що світом керують слабкі люди, і в результаті на нас знову насуваються важкі часи.

Нові покоління реформаторів стикаються зі спокусами та провокаціями, набагато підступнішими та хитрішими, ніж ті, з якими коли-небудь стикалися люди. Минуле покоління спочиває з миром, поховане на забутих цвинтарях, тоді як їхні діти та онуки мало пам’ятають про боротьбу своїх предків.

Понад 2000 років тому Рим і світ, через свого «цезаря», кидали виклик вірним християнам, щоб вони пішли на компроміс зі своєю вірою в Ісуса та порушили заповіді Бога. З часів Христа домінуючим законом був римський закон. Згідно з суворим указом «Non licet es vos!» – «Тобі не дозволено існувати!» – перші християни жертвували своїм ім’ям, репутацією, комфортом і, зрештою, своїм життям заради свого улюбленого Христа. Сьогодні «сучасний цезар» висуває подібні вимоги: абсолютна покора, інакше ви вважатиметеся непридатними для існування. Саме під таким тиском зародився Реформаційний Рух серед Адвентистів Сьомого Дня.

Справді, Божий дар життя нерозривно пов’язаний з особистим хрестом. Бог дає хрест, але люди забивають цвяхи. Через це у нас є дві версії історії – одна, написана гонителями чорнилом жорстокості, та інша, написана мучениками власною кров’ю.

Чесна оцінка

Наші прабатьки, піонери Реформаційного Руху, писали свою історію власною кров’ю, тому що цінували Істину більше, ніж швидкоплинну славу цього світу. У комуністичних країнах, таких як Румунія, наші люди були позбавлені фундаментальної освіти, свободи та прав людини. У ті темні часи багато представників влади хвалькувато висловлювалися: «Просто зачекайте ще кілька років, і ви зникнете». Але Бог завжди дбав про Свій народ, і врешті-решт саме гнобителі зникли, замовкнувши через власну зарозумілість.

Щоб сяяти, нам не потрібно штурмувати чи критикувати інших нашими словами та діями. Нехай характер Христа сяє в нас, і суперечки про те, «хто є святішим», припиняться. Нехай атмосфера небес слідує за нами, куди б ми не пішли, щоб люди не тільки помітили нашу присутність як Руху, але й зрозуміли різницю між добром і злом. Вони відчують вплив нашої присутності у суспільстві. Саме так ми зможемо змінити ситуацію на краще.

Це залежить від нас: чи ми заперечуватимемо реальність чи приймемо зцілення? Ми повинні пам’ятати, що успіх вимірюється не висотою гори, на яку нам удається піднятися, а кількістю людей, яких ми приводимо з собою на вершину.

Якщо аналізувати лише за цифрами, то зростання церкви може здаватися невдачею. Але якщо ми беремо до уваги якість, а не кількість, ми матимемо зовсім інший погляд на роботу церкви. У Софонії 3:12 Господь дає обіцянку Останку останнього покоління: «Я залишу серед тебе [посеред світу] стражденних і вбогих духом людей, котрі покладатимуться на Господнє Ім’я» (переклад з англ.). Це твердження показує, що наприкінці світу Божий народ не буде численним, тріумфуючим народом, котрий вигукує про перемогу, а скоріше буде стражденною і смиренною групою, яка покладається виключно на Його Ім’я.

Як ми бачимо, немає ніякої величі чи екстравагантної демонстрації сили перед Другим приходом Христа. Натомість є вірний Останок – стражденний, непомічений суспільством і не вражаючий за світськими стандартами багатства чи чисельності. Проте саме вони несуть світло Його Істини.

Що на горизонті?

Лише тоді, коли Господня слава зійде над нами, ми зможемо проявити зрілу досконалість характеру, яка спонукає нас ненавидіти себе і зректися багаторічного самовдоволення, що плекається нашою внутрішньою гріховною природою. «Коли характер Христа досконало відтвориться в Його народі, Він прийде, щоб назвати їх Своїми».³

Розмірковуючи про наше минуле, ми можемо стверджувати, що Христос завжди був поруч зі Своїм народом під час випробувань та страждань. У кожному куточку світу, де наші брати стикалися з жорстокою протидією, Ісус був там, засвідчуючи їхню вірність і осяюючи їх Своєю славою. У кожному залі суду, у кожній темній камері віддалених в’язниць Ісус стояв поруч зі Своєю нареченою. Тоталітарні режими завдавали глибоких страждань, ув’язнюючи і змушуючи мовчати членів церкви, позбавляючи їх свободи слова і свободи взагалі. Реформаційний Рух стікав кров’ю з покоління в покоління заради Істини. Вважаючи Божий Закон вищим за людські постанови, Останок опинився в центрі негараздів, викликаючи обурення можновладців цього світу.

Здається, що будь-які досягнення, які ми намагаємося розглянути, ще не задовольнили Небеса настільки, що спонукали б руку Ісуса завершити Його заступницьку роботу в Святині та визнати, що Його характер є повністю відображений у нас. Ми все ще тут, на Землі, поділяємо ті самі труднощі, ті самі лікарні, ті самі хвороби і навіть ті самі кладовища, що і весь світ. Чогось важливого не вистачає в цій головоломці, що нагадує запитання, поставлене багатим молодим правителем у Євангелії від Матвія 19:20: «Чого ще нам бракує?».

Божа математика

Ми схильні приділяти надмірну увагу підрахунку кількості наших членів; ми маємо тенденцію звеличувати числа, – але Господь нагадує нам про те, що перемога може бути здобута лише кількома людьми.

Розглянемо статистичний звіт з долини Дура: троє вірних чоловіків протистояли величезній Вавилонській імперії. У левовому рові був один Даниїл проти об’єднаної могутності Мідо-Персії. За часів цариці Естер – це були Мордехай і Естер проти незліченних переслідувачів юдеїв.

А на Голгофі ми знаходимо Симона з Киринеї, сотника і розбійника на хресті, котрі протистояли нещадному, розлюченому натовпові. Однак у кожен із цих моментів ці самотні особи стали справжньою більшістю.

Я зрозумів, що числа показують лише наявність корабля чи ковчега в океані. Самі по собі числа не мають великої ваги без присутності Бога, але коли до цих чисел приєднується наш Спаситель, вони набувають великого значення. Одна людина плюс Бог дорівнює більшості.

Натхненне Боже Слово говорить: «У Бога в протестантських і католицьких церквах є багато дітей, котрі є більш слухняними відкритому їм світлу і більш ревні у виконанні того, що вважають правильним, ніж багато адвентистів сьомого дня, які не живуть відповідно до світла».⁴

Ілля був дуже хорошим секретарем. Він підрахував, що приріст у статистичному звіті вираховується одним членом. Але то був внутрішній статистичний звіт. Історія вчить нас також відстежувати зовнішній статистичний звіт. Бог був секретарем зовнішнього статистичного звіту. Ілля був секретарем внутрішнього статистичного звіту. Всередині церкви був один член; поза церквою було 7000 членів.

Внутрішній секретар, Ілля, був справді здивований звітом Небесного Секретаря, Котрий повідомив про ці 7000 осіб. Проблема Іллі була не тільки в чисельності, а, можливо, що ще важливіше, в тому, чому Бог не відкрив цю таємницю йому як пророку. Таким чином ми бачимо, що навіть пророки не можуть зрозуміти Божу волю та інший бік медалі, якщо Бог не відкриє їм.

Сьогодні ми схильні робити ту саму помилку, що й пророк Ілля. Я щиро вірю, що Реформаційний Рух представляє пророка Іллю. І з цієї причини, я вважаю, ми маємо тенденцію думати, що ми єдині люди, котрі залишилися в цьому світі, і, як думав Ілля, єдині, хто є вірними Господеві.

Однак у нас є й інші брати та сестри, яких ми ще не врахували, і буде велике здивування, коли ми побачимо, як вони з усіх куточків світу приєднуються до Істини, прийнятої Реформаційним Рухом.

На той час, коли Божа робота буде завершена з силою Святого Духа, деяких з нас вже не буде. Звістка розділить і перенаправить людей відповідно до того, що у них в серці. Ті, котрі є прихильниками ліберальних поглядів, на повній швидкості вирушать у світ; інші, котрі керуються холодним ортодоксальним законництвом, стануть релігійними фанатиками. Тільки ті, котрі зосереджені на Христові, збережуть духовну рівновагу і будуть дотримуватися правильного зразка досконалого балансу справедливості та милосердя Христа.

Дві протилежні програми

Є клас, який мав знання Істини, але не був освячений нею. Сучасною мовою ми називаємо це «лібералізмом», тобто свободою потурання гріхові.

«Як тільки наблизиться буря, багато з тих, котрі повірили у вістку Третього ангела, але не освятилися через послух Істині, відмовляться від власних поглядів і приєднаються до її противників. Об’єднавшись зі світом та перейнявши його духа, вони почнуть дивитися на речі так, як дивиться на них світ, а коли прийде час випробовування, вони виявляться готовими обрати легкий і популярний шлях. Талановиті люди, з приємними манерами, які колись раділи Істині, використають свої здібності для того, щоб зводити душі. Вони стануть найлютішими ворогами своїх колишніх братів».⁵

Лібералізм висуває на перший план прогресивні ідеї, таким чином відсуваючи ковчег вліво. З іншого боку, консервативні уми, відомі як законники, відсувають ковчег вправо. У будь-якому випадку це призводить до корабельної аварії. «Якщо сатана не може утримати душі в крижаній байдужості, він спробує вкинути їх у вогонь фанатизму».⁶

Останок Божого народу не слухатиме ні спотворених ліберальних поглядів, ні позбавленого Христа холодного тлумачення Його волі, яке представляють законники. Натомість, за допомогою Божої благодаті, ми повинні дотримуватися настанови: «Не відхиляйся ні праворуч, ні ліворуч, – стримуй свою ногу від злого» (Притчі Соломона 4:27).

Божий народ останку, спасенні, використовуватимуться як Божі посудини, носії Божественної оливи (Святого Духа), беручи участь у великій роботі поширення останньої звістки людству до кінця тих кількох секунд, які завершать історію людства.

Уроки, які потрібно засвоїти

Ще одна нещодавня глобальна криза дечого навчила нас, як церкву. Ми відчули незначну різницю в поглядах. Це була лише легка хвиля, але вона викликала такі потрясіння в деяких місцях – тільки уявіть, що буде, коли прийде наступна хвиля. Чи залишимося ми друзями, чи деякі виявлять таку саму поведінку, яку вони виявили під час глобальної кризи?

Здається, що нам не вистачає випробувань; нам не вистачає справжніх переслідувань. За ці роки я помітив, що у нас спостерігається тенденція «розвивати апетит» до делікатних тем у галузі високих теологічних дебатів, тоді як ми втрачаємо з поля зору ті дорогоцінні душі, які ми вважаємо позбавленими надії. Тим часом Ісус дивиться на них як на об’єкт Своєї прихильності.

Ми не можемо боротися з часом. Чим довше ми залишаємося тут, на землі, тим менше тяжіння до Небес ми можемо проявити. Чим більше ми залишаємося тут, тим більше претендуємо на приналежність до Божого Останку. Як єврейський народ претендував на свою приналежність до отця Авраама, так і ми можемо претендувати на приналежність до піонерів реформації 1914 року, не переживши їхнього особистого досвіду. Мудре прислів’я говорить: «Чим гучніше ми заявляємо про себе, тим меншими ми є насправді».

На жаль, «жителі світу значною мірою підкорили себе владі сатани. Він діє як бог цієї землі. Люди, цілковито віддані злу, співпрацюють з ним у його задумах, допомагаючи йому здійснювати свої плани проти правління Бога».⁷

Метою великого бунтівника завжди було виправдати себе і спробувати довести, що Божественне правління несе відповідальність за його повстання, змушуючи величезні натовпи людей прийняти його версію великої боротьби, яка так довго тривала. Упродовж тисяч років цей змовник просував брехню замість Істини. Ми всі читали книгу «Велика боротьба», але без молитви про очну мазь Святого Духа «ця інша версія» приведе читача саме до протилежного висновку.

Озираючись на 100 років досягнень та невдач, ми можемо помітити, що у нас як у народу були злети та падіння. Якщо й були досягнення, то вони належать Богові. Чесно кажучи, нам є чого повчитися як із успіхів, так і з розчарувань.

Для нашого розгляду

Якщо ви подивитеся на учнів та їхнє минуле, то побачите, що більшість із них не підходять для того, щоб бути нашими колегами сьогодні. Матвій був митником, Петро – палким невігласом, Іван – запальною особистістю, Хома – скептиком, Юда – хитромудро витонченим інтелектуалом – і цей список можна продовжувати.

Якщо ми подивимося на Старий Заповіт, Мойсей не підходить для того, щоб бути одним з наших колег, тому що він убив єгиптянина без дозволу Бога.

Що ми можемо сказати про його брата Аарона, якому довірено було служіння церкві – особливо після того, як він привів людей до відступництва, розплавивши золото і закликавши людей поклонятися золотому ідолові?

Що ми можемо сказати про Іллю, який не підійшов би на роль нашого колеги через зраду Божої справи, коли він втік від Єзавелі?

У Новому Заповіті ми маємо повторення тих самих великих героїв:

Іван Хреститель, котрий після проповіді про Боже Царство говорить у в’язниці: «Чи Ти Той, Хто має прийти, чи нам чекати на іншого?» (Від Луки 7:19).

Петро, який після своїх екстравагантних заяв зрікається Христа найжахливішим чином, або, можливо, Савло тарсянин, який переслідує церкву. Усі б вони не підійшли на роль наших колег.

Отже, дорогі брати і сестри, наслідуймо приклад Ісуса, готуючись разом з командою молоді, яка отримає подвійну міру Святого Духа, щоб покласти край горю і стражданням у світі, позбавленому орієнтирів.

Озираючись назад у минуле або дивлячись у майбутнє, ми починаємо чітко розуміти, чому ми досі ще тут: сто років уроків, засвоєних деякими та втрачених іншими, – і ми досі тут.

Чи це є приводом для святкування чи часом, що дозволяє залікувати рани, – вирішувати читачеві.

Усі благаймо Господа Ісуса Христа про спасіння наших дітей і молоді, про спасіння наших служителів і членів та про необхідну єдність у Христі, яка призведе до злиття Святого Духа. Година пізня – і якщо ми дійсно не станемо тими, за кого ми себе видаємо, ми ніколи не відповідатимемо нашим гучним заявам. Чим більше ми хвалимося, тим меншими ми є насправді; чим менше у нас гучних заяв, тим більше ми відображаємо Христа. Нехай Господь наш Бог допоможе нам прийняти реальність Вірного Свідка і позбавить нас ілюзії нашої самоправедності.

На Небесах на нас чекає три несподіванки:

«Один християнин якось сказав, що, якщо він потрапить на Небеса, у нього, швидше за все, буде три приводи для здивування. По-перше, він зустріне людей, яких не очікував там побачити. По-друге, він не побачить деяких особистостей, яких сподівався зустріти, і, нарешті, найбільше здивується тому, як він, такий негідний грішник, опинився у Божому раю».⁸

Ніколи не забуваймо, що Бог закликає нас до віри, яка виходить за рамки видимого і чисел – віри якості та глибини, яка дійсно відображає характер Христа. Наша місія полягає не в тому, щоб виглядати могутнім народом у очах світу, а в тому, щоб навіть у простоті та смиренності сяяти світлом Спасителя.

Так само, як покоління до нас стикалися з величезними випробуваннями, ми також покликані залишатися вірними за часів негараздів, покладатися на силу, яку може дати лише Бог.

І поки ми чекаємо на повернення нашого Господа, нехай постійною нашою молитвою будуть такі слова: «Господи, допоможи нам відображати Твій характер у кожному слові, у кожній дії, щоб світ міг побачити в нас надію, яка не зникне».

Вже пізня ніч, і світові потрібне світло, яке дав нам Христос. Докладімо зусиль, щоб бути цим світлом. Саме зараз час для змін!

Посилання:

1. https://thirdwaycafe.com/prepare-for-peace/living-peace/pacifism/ [Виділено автором статті].
2. Бажання віків. – С.773.
3. Наочні уроки Христа. – С.69.
4. Вибрані вісті. – Кн.3. – С.386. [Виділено автором статті].
5. Велика боротьба. – С.608. [Виділено автором статті].
6. Свідоцтва для церкви. – Т.5. – С.644.
7. Листи та рукописи. – Т.16, Лист 153, 1901 рік.
8. Віра, якою я живу. – С.370.