267. По полю йшов сіяч і зерна там сіяв
1
По полю йшов сіяч і зерна там сіяв.
І вітер, що був, їх нерівно розвіяв.
Одні при дорозі упали, – й, бува,
Їх байдуже топче прохожа нога.
2
Птахи із округи степів прилітають
І зерна з дороги вони поїдають.
А деякі зерна на камінь лягли
І швидко без товщі землі проросли.
3
Та сонце у полудень дуже палило
І тії рослинки сухими зробило.
В терниння потрапило інше зерно, –
І в дикім бур’яні заглухло воно.
4
І марно те місце дощем поливалось,
І марно росою воно покривалось.
Минає й минає багато вже днів,
Але не вродилося там колосків.
5
А те, що на добрую землю упало?
Для нього пора благодатна настала:
Воно там у силі життєвій зроста
Та з себе стозерновий плід примножа.
6
Отак сіяч Божого Слова все сіє, –
Блажен, хто це Слово сприйняти зуміє.
І в серце твоє западає зерно, –
Нехай плід багатий приносить воно.